olga_den_f (olga_den_f) wrote,
olga_den_f
olga_den_f

Наш предок людина-вовк

*
© Шукала фото вовка, щоб показати знайомій, бо вона не вірила що він бєжевий, а сіра в нього лише спина. ;)))

І натрапила на таку собі статтю про вовків. "Наш предок людина-вовк" - такого чути ще не доводилося. ;) Вирішила зберегти таку інформацію - чи то легенда, чи то чиєсь уявлення ...©




Вірування у людей-вовків, вовкулаків, поширені серед багатьох мисливських та скотарських народів світу. Попри це, науково доведено, що центром поширення цих вірувань в доісторичні часи були землі України. Час їх появи визначити складно, - вочевидь, вони з’явились ще в доісторичні, палеолітичні часи.

Але, незаперечним є факт того, що у ІІІ тис. до н.е. культ людини-вовка вже був розвинений і поширений серед індоєвропейських племен Північного Причорномор’я. Це підтверджують стели з Керносівки та Сватового, а також чаша з Тріалеті, кавказького кургану ІІ тис. до н.е. На ній зображена процесія чоловіків у вовчих масках з кубками у руках. У центрі композиції – божество у вовчій масці і кубком. Поруч з ним лежать два вовки.

Чаша з Тріалеті (сучасна Грузія).



Керносівський ідол



Зображення на Керносівському ідолі



Індоєвропеїсти переконані, що процесія ілюструє пізніший міф про Одіна – бога війни і вовків. За скандинавською міфологією він сидить у вовчій масці під світовим деревом, і пригощає вовкоподібних воїнів вином та годує двох священних вовків, які лежать біля його трону.

"Одін" (1901 р.) з картини Йоахана Гертса



Одін за шведською міфологією. Картина Августа Мальмстрьома.

Очевидно, ці вірування виникли у чоловічих мисливсько-воїнських союзах арійських племен. В більшості у індоєвропейських племен вони носили назву «зграя». Перед посвяченням у чоловіки, юнаки повинні були жити як хижі звірі: діяти, нападати, рухатись і думати як вовки. Неодмінною рисою людини-вовка у давнину було вміння впадати у «бойовий сказ». Найяскравіші описи такого стану дійшли в сагах про вікінгів, де берсерки (люди-ведмеді, люди-вовки) перед боєм вили, кусали щити і кидались роздягнені у битву, зневажаючи біль та смерть. Часто для цього вживали одурманюючі напої.
Священний сказ, який вважався «божою хворобою», був характерною рисою усіх індоєвропейських героїв, - від Індри та Геракла, до пізніших європейських князів і конунгів. Подібний стан свідомості, природний, чи викликаний наркотиками, робив воїна нестримним у битві, нечутливим до болю (джерела описують воїнів, які билися з відрубаними кінцівками або ранами, несумісними з життям; нерідко вони зранені замертво падали від втрати крові) і страшним для ворогів.

Бронзова пластинка з берсерками з острова Еланд



Перші письмові звістки про людей-вовків на наших теренах дійшли завдяки Геродоту, який розповів про племена неврів у Скіфії. Дослідники ототожнюють їх з милоградською археологічною культурою (8-3 ст. до н.е.). Ось що писав про них «батько історії»: "Ці люди, вочевидь, чаклуни. Скити й елліни, які живуть серед них, стверджують, що кожен невр щороку на кілька днів перевертається на вовка, а потім знову набуває людського вигляду". У скіфів подібні традиції також були поширені. Виразну вовчу етимологію мають іранські імена Ishpakaja та Warkhag.
Подібні вірування та традиції були поширені серед і кельтів та германських племен. Імена типу Volf, Beovolf, Vervolf були поширені з давнини і до пізнього середньовіччя. У давніх слов’ян зафіксований цілий «вовчий» пласт культури: на Русі був воєвода Вовчий Хвіст, а у балканських слов’ян було поширене вірування у те, що квола дитина отримує силу хижого звіра, якщо його назвати вовчим іменем, типу Вуко, Вукіоміл, Вукомир, Вуковой, Бєловук, Добровук, Миловук тощо.
Під час заселення Балкан слов’янами нажахані візантійці описували наших предків як жорстоких варварів, які кидаються в бій роздягнені, озброєні лише списом, києм або каменюками, «живуть як звірі в непокірності, перекликаються вовчим виттям». Нерідко загони слов’янських «бойників» та «юнаків» громили заковані в залізо легіони і вирізали цілі області у нападі люті. В той час воїнами-вовками стають тогочасні професійні військові, які у безперервних битвах і набігах проводять своє життя.
З появою розвинених інститутів держави та правових відносин життя людей-вовків у соціумі стає обтяжливим для сусідніх громад. Найкраще ці зміни донесли до нас скандинавські саги, у яких кровожерливі берсерки своєю поведінкою налаштовували проти себе навколишнє населення. Якщо вони не пристосовувались до мирного життя, або не приймались до ватаг конунгів – володарі держав оголошували полювання на берсерків і вирізали їх цілими родинами.
Однак, традиції перевертнів ще довго жили у дружинному середовищі слов’ян. Билини та літописи донесли чимало фактів про вовкулацьке життя князів та видатних воїнів: на вовка обертались Олег, Всеслав та Волх, Ілля Муромець під час битви «ревів по-звіриному», а Вольга «обертався лютим звіром». На Русі було поширене вірування, що вовкулаками ставали після перев’язування священним поясом – наузом. Кирило Туровський у повчаннях засуджував ці звичаї. На срібному браслеті з Городища в Галичині зображений вовк-перевертень, обв’язаний наузом.

Вовкулака у зображенні Лукаса Кранаха Старшого, 1512 р.



У Західній Європі церква більш рішуче боролася з вовкулаками. Вже в кінці середньовіччя вовкулака тут стає демонічною істотою, а ті, хто обертався на хижих звірів, оголошували одержимими та хворими на лікантропію – психопатологічну хворобу, через яку людина не лише поведінкою але і зовнішньо уподібнювалась вовкові.

Зображення вовкулаки Йоханна Гейлера, 1516 р.



Страта вовкулаки Петера Стампа поблизу Кельна. Ілюстрація Лукаса Майєра, 1589 р.



На наших теренах попри хтонічність та хижість вовкулаків, український фольклор та балто-слов’янська демонологія до перевертнів не ставиться вороже. У народних казках та переказах вони поїдають чортів та іншу нечисть. Полісся до сьогодні є осередком поширення переказів та легенд про вовкулаків і казки про богатиря, народженого собакою – сукина сина, Сучича, Сученка. Поширене уявлення і про святого Юра – «повелителя вовків», якого, як і Одіна постійно супроводжують двоє цих хижих звірів. Легенди про козака-чарівника, який обертається вовкулаком-сіромахою, якого не беруть ні кулі, ні холодна зброя, - були популярними в часи козаччини, за якої ці традиції переродились і відновились.

Юр-Побідник з української ікони



Слова «сіромаха», «сірома», прізвище «Сірко» носять виразну, хоч і переосмислену вовчу етимологію. У джерелах того часу вовкулаками називали Івана Сірка та Івана Золотаренка. Але у козацькому середовищі перевертень перероджується на характерника. Серед українських, білоруських та литовських селян, особливо на Поліссі, вірування про вовкулаків залишились, і поширені до цих пір.

Сергій Дрозд. Історик, журналіст, блогер.

====================

Вервольф. Німецька гравюра 1722 р.



http:/starozytnosti.blogspot.com/2013/09/blog-post_22.html

https://olga-den-f.dreamwidth.org/217863.html

Tags: Вовки, Легенди Світу.
Subscribe

Recent Posts from This Journal

promo olga_den_f march 19, 2016 17:35 10
Buy for 50 tokens
​* ( Розповідь жінки буде написана мовою - оригіналом, тобто суржиком Луганської області. ) Мені треба було проконсультуватися у лікаря, і дали мені направлення у обласну лікарню. Я підійшла до кабінету в якому йшов прийом. Біля кабінету сиділи на стільцях і стояли люди, я зайняла чергу. Раптом…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments