© Так колись сказав великий Шевченко. Такі слова були сказані ним про його сучасників і пращурів.
Часу з тих пір пройшло багато, а слова ніби про наших сучасників.
Є люди улюбленці життя, вони яскраві, самореалізовані, окуті увагою. А є люди, як тіні, ніби і присутні в колективі, а їх ніхто не помічає. Вони мовчазні,не дивлячись на те що не дурні, вони не знають, про що говорити у колективі, як почати її, ту розмову, як і чім зацікавити людей. Їм здається, що те, що знають вони, знають усі люди довкола і тому немає сенсу про це говорити, що це буде зовсім не цікаво. А коли їх про щось запитують, то вони дуже здивовані тим, що хтось цього не знає, і починають відповідати на запитання, ніяковіючи від того, що їх про це запитали, і навіть розказуючи людині те, про що вона запитала, вони завжди насторожені : " А чи не навмисне задали таке просте запитання, чи не глузують часом запитуючи таке ? "
Такі люди, постійно себе аналізують, контролюють, і від того їм важко, щось почати робити. Вони не ліниві, просто вони весь час вагаються, їм здається, що те що вони роблять або нікому не потрібне, або буде якимсь недосконалим. Вони завжди бояться когось скривдити, і що саме цікаве, то виходить так, що якраз на них часто ображаються, просто від того, що їх не розуміють.
Хтось скаже що таким людям треба до психолога. Так, це було б непогано, але не кожен піде, та й де знайти того нормального психолога, а якщо і знайдеться, то у такої людини може й не знайдеться необхідної суми, щоб оплатити роботу спеціаліста. На мою думку, таких людей просто не потрібно ігнорувати, починати з ними розмову першими, і не глузувати зних, може це і стане для них допомогою.
https://olga-den-f.dreamwidth.org/53476.html
Journal information