olga_den_f (olga_den_f) wrote,
olga_den_f
olga_den_f

Що далі?

*
Питання «що далі?» бентежить сьогодні в Україні всіх – і політиків, і олігархів, і широкі кола української громади – ба, навіть у світі цим дуже цікавляться. Щоб відповісти на це питання, потрібно оцінити ситуацію, в якій ми в Україні опинилися.

Що ми маємо?

Політична криза в жанрі аналітики інтриг виглядає дуже непривабливо. В цьому жанрі сформульовано два основних підходи до аналізу ситуації невдалої спроби відставки Уряду 16-го лютого 2016 року.

Перший підхід – змова і маніпуляція громадою відбувалася в колі Президента, Прем'єр-міністра, олігархів та окремих утаємничених депутатів – запропонований депутатом Лещенко в блозі «Разобрать сговор по молекулам» і підтриманий депутатом Найемом.
Другий підхід – рішення щодо невідставки Уряду приймалося за межами України і Президент змушений був змінити своє попереднє рішення просування відставки під тиском США – запропонований Юлією Мостовою в її статті «Ми ділили апельсин».

Водночас обидва підходи мають дещо спільне – і в тому, і в іншому випадку мова йде про маніпульовану демократію в Україні, коли українську громаду ніхто навіть не збирається питати, що вона думає з того чи іншого приводу і чого власне вона прагне.

Окрім того, обидва підходи не суперечать один одному. Інакше кажучи, різка зміна курсу Президента під тиском зовнішнього управління від наполягання на відставці Уряду до просування невідставки Уряду стала можливою лише за умови попереднього існування всередині політикуму олігархічного консенсусу, який передбачає наявність достатніх інструментів маніпуляції депутатами в Парламенті в обхід їх незалежного волевиявлення як представників громадськості.

Відтак зафіксуємо першу проблему – голосування в Парламенті за невідставку Уряду засвідчило, що більшість депутатів не виконують волю української громади. Ця більшість депутатів можливо навіть не виконує волю Президента України – вона виконує волю центрів зовнішнього управління.

Відтак про незалежний Парламент, який представляє волю української громади, мова більше вестися не може. Якщо цей Парламент збережеться і не піде на вибори, це буде не наш Парламент, ми йому довіряти більше не будемо.

Друга проблема полягає у тому, що визнання роботи Уряду незадовільною є оцінкою не стільки Уряду і не стільки навіть зв'язки Уряд-Парламент чи навіть Уряд-Парламент-Президент-(олігархи), скільки це є незадовільною оцінкою діяльності всього правлячого класу.
Третя проблема, опереточна спроба Третього Майдану показує, що українська громада свідомо чи несвідомо відчуває просту істину - іншого правлячого класу в нас нема. І якщо цей правлячий клас почати фізично знищувати, на його місце прийдуть не кращі, а гірші.
І тут ми виходимо на цікаве питання, яке не поставила в своїй статі Юля Мостова: а чому в США передумали так різко, тобто чому пропозиція Президента замінити Яценюка на Саакашвілі, Яресько, Шимківа чи Клімкіна не знайшла підтримки?

Вочевидь, прораховуючи здібності і можливості кандидатів на посаду Прем'єра, в США дійшли висновку, що жоден з кандидатів не покращить нинішню ситуацію.

Саакашвілі попри всю його харизму не має всегромадської підтримки і контраверсійно сприймається багатьма чиновниками та бізнесменами.

Яресько добрий виконавець, але не має ані власної ініціативи, ані харизми, ані широкої підтримки серед політиків та бізнесменів.
Клімкін вже є представником нинішньої команди Уряду і принципово змінити ситуацію не зможе, бо не має власних управлінських інновацій.

Шимків просто не має управлінського досвіду в економіці і не сприймається як лідер політиками та бізнесменами.

Отже виходить так, що можливо це не США проманіпулювали українським Президентом, а український Президент, запропонувавши очевидні і відомі кандидатури, проманіпулював США задля того, аби вони дали команду на відміну відставки Уряду.

Отже революція досі не згенерувала українських політиків нової якості. Тобто мова йде навіть не про молодих політиків, а скоріше про катарсис чи внутрішнє оновлення мотивацій наявних перспективних політиків.

Катарсис міг би статися, як це стається у всіх радикальних революціях. Але ми, українська громада, самі відмовилися від умов цього катарсису: 1) ми не пішли на радикальну люстрацію політиків, дозволили їй сповільнитися, а потім тихенько дозволили правлячому класу її згорнути; 2) ми не досягли введення воєнного стану, за умов якого лише і можливо було радикально звільнятися від саботажників, контрабандистів і мародерів; 3) ми не дотисли владу щодо покарання винних у розстрілі Майдану та агентів Росії, які безпосередньо причетні до підготовки окупації - безліч з них продовжують сидіти у Парламенті, багато хто просто проживає награбоване в Україні, навіть нікуди не емігруючи.

Ми, українська громада, своєю бездіяльністю постійно доводили владі - ми є бидло і з нами так можна, бо ми на це заслуговуємо.

Що далі?

Аналітика інтриг, на якій спеціалізуються безліч наших знаних експертів, є цікавою лише тоді, коли виходить на саме такі узагальнення.

Отже, враховуючи все вищесказане, як люблять останнім часом запитувати журналісти та експерти у політиків - що далі?

Відповідь на це питання не така вже й проста. Але не тому, що політики не бачать, як унормувати ситуацію в оперативному плані. Якраз в оперативному плані політики дуже чудово все бачать:

1) переформатувати Коаліцію;

2) якщо це вдасться, переобрати Уряд;

3) якщо це не вдасться, піти на перевибори Парламенту;

4) в новому Парламенті поставити питання про переобрання Президента. Тут все зрозуміло.

Але от яке важливе питання виникає.

А хто наш народний Прем'єр-міністр? Кого власне українська громада хоче бачити Прем'єр-міністром? Депутати на це питання відповіді не мають і не шукають, бо їх стихія торги - на кого сторгуються, то і буде. А українська громада має відповідь?

Чому ми, українська громада, допускаємо ситуацію, що нам з-за кордону диктують, кого хочуть бачити нашим Прем'єр-міністром? Ну з нашими керівними політиками в цій ситуації все ясно - немає такої підлості і гидоти, на яку вони б не пішли, щоб зберегти свою владу та капітали.

А ми українська громада, можемо бодай запустити процес голосування «Народний Прем'єр».

І не треба торочити мені про «технічного прем'єра». «Технічні прем'єри» потрібні лише для того, щоб ними, по-перше, маніпулювати (з боку Парламенту чи з боку Президента і далі аж до зовнішнього управління), а, по друге, щоб їх підставляти під функцію утримання олігархічного консенсусу, щоб потім в будь-який момент злити як головного олігархічного колаборанта.

Українській громаді потрібен не «технічний прем'єр», а справжній прем'єр.

Тобто нам, українській громаді, потрібно врахувати ту саму обставину, яку враховували США, коли приймали рішення про відміну відставки українського Уряду - про перспективного політика як загальногромадського лідера.

Мається на увазі проста українська традиція останніх десятиліть.

Троє з наших Президентів, до того, як стати Президентами, були Прем'єр-міністрами: Кучма, Ющенко, Янукович.

Отже, не виключена ситуація, що обираючи зараз нового Прем'єр-міністра, ми обираємо майбутнього Президента.

Тобто питаючи «що далі?», ми повинні чітко усвідомлювати, про наскільки далі ми питаємо? Бо якщо ми питаємо про «що далі?» на найближчі місяці, то тут все зрозуміло – криза продовжуватиметься, а відсутність стратегічних компетенцій у правлячого класу не дозволить її приборкати швидко.

А от питання «що далі?» на найближчі роки значно цікавіше.

Вже зрозуміло, що нинішній Прем'єр-міністр, якщо він звичайно не встигне зробити чогось екстраординарного, бути Президентом не може.

А хто зможе?

Хто наш майбутній український Президент, якого ми сьогодні хочемо бачити Прем'єр-міністром?

Дай мені відповідь на це питання, українська громадо, і я скажу, що буде далі.

Бо навіть в цьому разі буде все не просто з «далі».

Але хоча б ця відповідь сьогодні потрібна.

Сергій Дацюк.

Tags: автор : Сергій Дацюк
Subscribe

Recent Posts from This Journal

promo olga_den_f march 19, 2016 17:35 13
Buy for 200 tokens
​* ( Розповідь жінки буде написана мовою - оригіналом, тобто суржиком Луганської області. ) Мені треба було проконсультуватися у лікаря, і дали мені направлення у обласну лікарню. Я підійшла до кабінету в якому йшов прийом. Біля кабінету сиділи на стільцях і стояли люди, я зайняла чергу. Раптом…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments